ХУІІ-ХУІІІ ст.

         Місто Івано-Франківськ (колишній Станиславів) було засноване в 1662 р. Андрієм Потоцьким, представником давнього галицького шляхетського роду, на місці стародавнього українського села Заболоття.
         Місто-фортеця було споруджене в короткий термін (5 місяців) за проектом Франсуа Корассіні з Авіньйону (Франція) у формі правильного шестикутника з додатковими бастіонами, редутами і фортом. Фортеця будувалась за останнім словом новітньої фортифікаційної науки, яка вже не передбачала традиційних середньовічних башт, бійниць у стінах, бойового помосту для захисників з внутрішньої сторони. На вістрях шестикутника розташувались бастіони - зовнішні п'ятикутні укріплення, що дозволяли здійснювати флангуючий мушкетний обстріл вздовж стін. Поперечний розріз стін складав земляний вал завширшки 20 - 30 м, зміцнений ззовні дубовими колодами. Вже після 15 років заснування Станиславівська фортеця була настільки сильною що змогла зупинити у 1672 р. величезну турецьку армію, витримавши тривалу облогу.
         Архітектор розпланував схему вулиць навколо зорієнтованої за сторонами світу ринкової площі з ратушею у французьких туазах (1 туаз = 1,949 м). Саме в цих одиницях Ф. Корассіні обчислював гармонійні співвідношення головної міської площі та вулиць середмістя, які прямували до воріт міста або перетинались під прямими кутами, утворюючи зручну систему комунікацій між житловими кварталами і стратегічними об’єктами фортеці.
          Роботи над зміцненням Станиславівської фортеці продовжувались до середини ХVІІІ ст. В 1679 – 1682 р.р. інженер Кароль Бенуа удосконалив фортецю у напрямі новозбудованого замку – палацу Потоцького. Близько 1680 р. твердиня набирає поздовжнього плану. “Серед усіх прикарпатських міст найбільшим і найкрасивішим є Станиславів…. Його фортифікації вражають своєю довершеністю” - пише французький мандрівник Франсуа де Леран у 1687 р. В 1734 – 1750 рр. частокіл був замінений на камінь і цеглу, а арсенал повністю перебудований. Мури стали цегляними, а брами – кам’яними. Всього налічувалося сім великих і малих фортечних бастіонів. Висота фортечних мурів сягала 10 м. Фортецю оперізували земляні вали, за ними тяглися рови, що заповнювалися водою з Бистриць і в місто можна було потрапити тільки через перекидні мости, які опускалися за допомогою ручних коловоротів - відкривалася міська брама. З півдня доступ до фортеці перекривався Чорним лісом та смугою суцільних боліт.
         Міський центр формувався відповідно до загального задуму, який поєднував міські квартали, палац та фортифікаційні споруди в композиційне ціле.
         За давньоєвропейськими канонами містобудування в містах, що мали магдебурзьке право, головною площею була пл. Ринок зі спорудженою на ній ратушею, яка була не тільки органом самоврядування і окрасою міста, але й сторожовою вежею, найвищим пунктом міста–фортеці, з якої велися постійні спостереження чи не наближається до міста ворог та чи не спалахнула десь пожежа. У самій ратуші знаходився магістрат, суд та крамниці. Перше приміщення ратуші було дерев’яним.
        Одночасно під ратушею були споруджені підвальні приміщення, що сполучалися із численними підземними ходами, які, згідно з легендами, мали виходи далеко поза межі міста, і простягалися аж до древнього Галича. Підвальні приміщення мали військове призначення, та слугували в’язницею.
         У 1699 р. було завершено будівництво мурованої ратуші. Кожна сторона Ринку була щільно забудована будинками, що як правило, не могли бути вищими двох, а пізніше трьох поверхів і не ширшими трьох – чотирьох вікон. Це - вимога традиції містобудування за магдебурзьким правом і було продиктовано міркуваннями безпеки. Загальна площа тогочасного Ринку становила 9667 м². На ній могло розміститися майже 34 тис. осіб з розрахунку 4 людини на 1 м².
        Місто було багатонаціональним. В ньому проживали українці, вірмени, євреї, поляки, австрійці, відсоткове співвідношення яких у різний історичний період мінялося. На початку ХУІІІ ст. найбільше було українців.
        Після приєднання Галичини до Австрійської монархії у 1772 р. Станиславівська фортеця втратила своє оборонне значення. Імператорським указом від 1804 р. знесено мури, засипано фортечні рови, вали розбирали до 1870 р. По засипаних ровах прокладені вулиці, з каменю і цегли мурів викладено 4 площі, 24 вулиці та побудовано житлові будинки.  

ХІХ – ХХ ст.

          У першій половині ХІХ ст. в місті, як і раніше, відбувалися три річні ярмарки. Виділилася багата купецька верхівка з досить помітним капіталом, яка мешкала та розбудовувалась в кращих кварталах міста. В цьому часі значні зміни в зв’язку із знесенням фортеці відбулися у розплануванні міста.
         Будівництво ще більше активізувалося з 1816 р., коли спостерігається пожвавлення торгівлі і мануфактурного виробництва. Наказано було зводити будинки з каменю і цегли, а старі будівлі з дерева розбирати, всі дороги і вулиці встелялися бруківкою.
         Бурхливі революційні події змусили імператора Фердинанда 17 квітня 1848 р. підписати патент (указ) “про скасування в Галичині з 15 травня 1848 р. всіх панщинних робіт і підданських данин” за винагороду поміщикам в майбутньому за рахунок держави.
          В першому десятиріччі після цього у Станиславові працювало три промислових підприємства. Біля залізничного вокзалу (вул. Залізнична, 22) працює нині локомотиворемонтний завод – одне з найстаріших підприємств міста. Регулярний рух поїздів на лінії Львів – Чернівці почався з 1 вересня 1866 р. На цій лінії працювало 67 паротягів, 190 пасажирських, 115 вантажних і поштових вагонів.
         У вересні 1866 р. введено в дію головні майстерні, які входили в число п’яти найбільших промислових підприємств тодішньої Східної Галичини. В місті також було багато готелів, ресторанів, кав’ярень. Відкривалися філії віденських і львівських банків, збільшились операції в міській ощадній касі (рік заснування - 1860 р.)
          У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. значні зміни відбувалися в розбудові міста. На місці старих будинків з’явилися нові, переважно триповерхові кам’яниці. В 1880 р. їх налічувалося 1350, близько 500 з них знаходилися в центрі міста.
          Центром міста залишалася площа біля ратуші, звідки розходилися основні вулиці, які поєднувалися з меншими. Всього було 45 вулиць та 10 площ і скверів. Головні вулиці мали тротуари і були забруковані. В 1876 р. в місті з’явилося вуличне світло, спочатку вокзал, а потім й центральні вулиці частково освітлювалися газовими ліхтарями.
          Відкриття залізничного руху стало для Станиславова не лише чинником престижу, а й господарського піднесення та розвитку туризму. Почалися масові мандрівки на Покуття і Чорногору. Туристи, етнографи, лінгвісти почали відвідувати Гуцульщину – Ворохту, Яремче, Микуличин, Жаб’є та інші села і містечка. Українці Станиславова заснували своє туристичне Товариство “Чорногора”.
             На початку ХІХ ст. окружним старостою був німець Станіслав Францішек Краттер. З його ініціативи у місті був заснований перший сквер, урочисто відкритий в 1827 р., який улюбленим місцем відпочинку міщан. Нині це територія між вулицями Січових Стрільців та Гетьмана Мазепи. Його в народі називали “Краттерівка”.
            В середині ХІХ ст. кількість австрійців серед мешканців була помітною. Починаючи з кінця ХVІІІ – початку ХХ ст., вони працювали чиновниками в магістраті, старостві, були вчителями гімназій, шкіл, спорудили в 70-х роках ХІХ ст. кірху.
           Євреї осіли в Станиславові зразу ж після виникнення міста. На це вони отримали окремий привілей – 17 вересня 1662 р. На підставі привілею євреї отримали право “вільного будування і осідку, шинкування, гендлю і задовільного заробітку”. В 1761 р. євреї збудували свою першу синагогу на Тринітарській площі, яка згоріла під час великої пожежі в Станиславові. В ХІХ – на початку ХХ ст. кількість єврейського населення в Станиславові значно зросла.
           Вірмени оселилися в місті у 60-х роках ХУІІ ст. з дозволу Андрія Потоцького. З ініціативи станиславівського вірменського братства було побудовано спочатку дерев’яну церкву, а згодом і кам’яну будівлю костелу. Вірмени були заможними, займалися ремеслами, зокрема, виготовленням сап’янових виробів. Вони внесли свій особливий внесок у розбудову міста.
           З другої половини ХІХ ст. галицькі українці значно активізували свої національні інституції. Починаючи з 70-х років, у Станиславові, за прикладом Львова, що був центром галицько-українського відродження, виникають осередки різних українських товариств. Національними осередками були: “Просвіта”, “Пласт”, “Соколи”, “Руська бесіда”, філія Українського Педагогічного Товариства, “Учительська Громада”, “Товариство Руських жінок”, “Товариство ремісників” та інші.